Опитування

МІСЦЕ І ДОСВІД НАСИЛЬСТВА
В СОЦІАЛІЗАЦІЇ ЧОЛОВІКІВ

Чоловіки в Україні періодично зазнають різного роду насильства, але проблема залишається малодослідженою. Тож Amnesty International у квітні–травні 2021 року провела всеукраїнське соціологічне опитування серед понад 2000 чоловіків, щоб дослідити ставлення чоловічого населення до насильства, його досвід, обізнаність і готовність підтримувати зміни. Опитування не мало на меті порівнювати чоловічий досвід із досвідом жінок, які частіше страждають від домашнього і сексуального насильства.

Майже кожен четвертий опитаний чоловік повідомив, що зазнавав фізичного насильства на вулиці в дорослому віці. Натомість у ролі постраждалих від домашнього насильства були тільки 6% дорослих чоловіків. У дитинстві та юності опитані більше потерпали від насильства. Вуличних побоїв зазнавала третина українських чоловіків, булінгу та/або побиття у школі — чверть. Про випадки ляпасів або побиття ременем удома до 16 років розповіли аж 65% опитаних.

«Мій підлітковий вік припав якраз на пік вуличного насильства. Тому, звичайно, бачив, звичайно, знаю. Були банди, у кожної банди був свій район. Керували ними не дорослі, але старші, 16–18 років. Тобто, ходили, билися з району на район.
Чому воно було так? Не знаю. Тому що розруха була, повне свавілля, беззаконня. Хто сильніший, той завжди правий. По-моєму, це правило ніхто не відміняв і зараз.
Раніше, якщо хлопчик скаржиться, це навіть не віталося. Який ти чоловік, якщо скаржишся? Тобто мовчи, терпи, вирішуй проблему сам».
Андрій, 45 років, Кременчук, учасник опитування Amnesty International «Місце і досвід насильства в соціалізації чоловіків».
Усі історії зібрані на умовах анонімності, імена змінені.
«Прояви насильства були, звичайно, в дитячому віці. У 80-ті роки бігали з битами, з ланцюгами… Дурнів завжди вистачає.
Дивіться, перше правило — і головне, на ньому все базується. Найкраща битва — яка не відбулася. Розумієте? Коли залагодили конфлікти. І завжди потрібно шукати спосіб ... У мене багато недругів стали друзями. Я вважаю це головним своїм здобутком».
Дмитро, 48 років, Київ, учасник опитування Amnesty International «Місце і досвід насильства в соціалізації чоловіків».
Усі історії зібрані на умовах анонімності, імена змінені.

Прикметно, що українські чоловіки вбачають найбільшу загрозу фізичного насильства саме з боку інших чоловіків (78%), переважно від незнайомих на вулиці, представників кримінальних груп та силових структур.

У школі насильство й булінг походили здебільше з боку однокласників або школярів чоловічої статі. Серед тих, хто чинили домашнє насильство щодо хлопців, респонденти найчастіше називали батька, вітчима, партнера матері (45% із тих, хто стикалися з насильством до 16 років) або матір, мачуху, партнерку батька (32%). Майже така сама ситуація з проявами домашнього насильства щодо чоловіків після 16 років: тут теж найчастіше як агресора вказували батька або вітчима.

Більшість українських чоловіків, незалежно від віку й середовища, схильні замовчувати випадки насильства. Одна з причин, чому чоловіки не налаштовані звертатися по допомогу, — те, що вони не завжди розпізнають ці ситуації як насильство. Так, лише 25% відзначили, що потерпали від домашнього насильства в дитинстві і юності. Однак про досвід, коли члени родини давали ляпаси чи били ременем, розповіли 65% опитаних.

Табуйованість теми насильства в українському суспільстві також заважає постраждалим хлопцям і чоловікам звертатися по допомогу: часто вони вважають, що мають впоратися з проблемою самі. До того ж поширена думка, що про випадки насильства не потрібно говорити взагалі.

У школі був момент: у мене волосся було не коротке, а час тоді ще був... не як зараз. І фізрук, напевно, жартома, але намагався мені волосся підстригти й просив однокласників:
«Тримайте руки, я його підстрижу». Може, якщо й обстриг — якесь пасмо... Але було таке відчуття неприємне.
Станіслав, 44 роки, Дніпро, учасник опитування Amnesty International «Місце і досвід насильства в соціалізації чоловіків».
Усі історії зібрані на умовах анонімності, імена змінені.
«Колись я йшов вулицею, а біля мене кілька підлітків. Мені вже було, напевно, років 18–20, а їм 14–15.
І, щось, сигарет у мене попросили. Я, може, і грубувато відповів, що не дам. Ну, вони й пішли. А метрів за 800 мене наздогнало 15 людей, і почалася спочатку словесна перепалка, а потім мене один вдарив по голові, другий. Третій раз я ухилився і міг би дати здачі, але ... здачі я не дав. І, як це сказати? Втік… Тому що це було нереально: їх 15, і хто його знає — зараз ніж дістануть… На вулиці багато людей, а ніхто не підходить. Ну, я добре бігаю, тому…» (сміється).
Станіслав, 44 роки, Дніпро, учасник опитування Amnesty International «Місце і досвід насильства в соціалізації чоловіків».
Усі історії зібрані на умовах анонімності, імена змінені.

І хоча чоловіки здебільше не готові самі звертатися по допомогу у випадку насильства, більшість із них підтримують запровадження суворіших покарань за насильство й активніше залучення правоохоронних органів до боротьби з ним. Більшість опитаних погодилися: хлопчиків потрібно виховувати так, щоб запобігати домашньому насильству в майбутньому. Крім того, для більшості респондентів виявилася близькою ідея виховувати хлопців і дівчат крізь призму гендерної рівності.

Чоловіки готові виступити проти насильства й підтримати системні зміни на державному рівні — говорить дослідження. Ратифікація Стамбульської конвенції змусить владу вдосконалити і законодавство, і роботу відповідальних органів, а також стимулюватиме запровадження освітніх програм і підвищення обізнаності людей про проблему.

Хочеш щось змінити — дій!